Нові обличчя української армії (Армія Inform)

Добавлено: 03.07.2020 Переглянуто: 961

— Я з Полтавщини, Чутівський район, село Василівка. Після строкової підписав контракт, проходив службу у 25-й повітрянодесантній бригаді. У 2015-му вступив до Військового інституту телекомунікацій та інформатизації імені Героїв Крут. Військових у сім’ї не було. Але коли строкову відслужив, вирішив: хтось у родині має бути першим. Мати спочатку була проти… Але згодом батьки підтримували мене у всьому, — згадує лейтенант Олександр Тимошенко.

За його словами, на рішення присвятити життя армії вплинула звичайна військова дисципліна, яку відчув під час строкової служби. Коли демобілізувався, вже на четвертий день пішов до військкомату та сказав, що хоче підписати контракт.

— АТО зустрів у складі 25-ї бригади. У травні 2014-го почалися обстріли наших блокпостів, таборів… Згодом у складі батальйону під командуванням тоді ще підполковника Мойсюка висунулись у район Амвросіївки, з початку літа виконували завдання на території Донецької області… Після АТО життєві цінності для мене кардинально змінилися. Те, що колись здавалося проблемами, перетворювалося на ніщо… З’явилися справжні друзі — і що цікаво — серед мобілізованих, з якими був у бригаді. Спочатку не контакту з ними бракувало, але коли послужили разом і прийшов час їхнього дембеля, ми плакали. І навіть тепер підтримуємо зв’язки, — каже офіцер.

Олександр Тимошенко має орден «За мужність» III ступеня.

— Мама моя — з родини робітників. Батько теж цивільний. Якщо згадати, хто у нас був військовим, то тільки прапрадід — «білий» офіцер, — ділиться спогадами лейтенант Дмитро Ліщинський.

Розповідає, що у школі в нього був хороший викладач предмета «Захист Вітчизни», який дав розуміння, хто такі військові.

— Його приклад став для мене першим поштовхом. Потім я пішов до Нетішинського професійного ліцею, де теж вивчали цей предмет. До нас приїжджали офіцери Внутрішніх військ з Хмельницької атомної станції, які проводили стрільби, вчили розбирати та збирати зброю. То був другий поштовх, — додає Дмитро.

Згодом він підписав контракт із ЗСУ.

— Від початку хотів бути офіцером, але розумів, що потрібно спочатку послужити на солдатській посаді. Я, наприклад, знаю, за який час солдат має виконати те чи інше завдання, бо сам їх виконував колись. А офіцер, який не знає солдатської служби, вимагатиме від підлеглих більше ніж потрібно, — підкреслює лейтенант./p>

Дмитро брав участь в Антитерористичній операції на Сході України.

— Для мене АТО розпочалося 19 травня 2014 року. Перші тижні ми не дуже розуміли, що відбувається. Приїхали, розгорнули вузол зв’язку на певній відстані від передової. А від середини червня вже почали виїжджати на «передок». Різне довелося там побачити… Знаєте, після фронту я не боюся ухвалювати рішення. Вже не вагаюсь, коли треба застосовувати зброю. Війна дає багаж знань, що дозволяє в деяких моментах формувати правильні рішення, — вважає Дмитро Ліщинський.

У 2015 році він наважився вступати до Військового інституту телекомунікацій та інформатизації.

— Розумію, що багато чого ще доведеться реформувати в нашій армії. Але, якщо порівнювати 2012 рік, коли я прийшов до війська, і те, що є нині, — зміни на краще. Раніше, якщо прийшов водієм, то за 10 років міг жодного разу на машині не виїхати з частини. А з 2014-го стали з’являтися нові зразки озброєння й техніки. Причому у великій кількості. Форма військова змінилася. І сьогодні в армії вже беруть не кількістю, а якістю, — зазначив лейтенант.

Повний текст статті Сайт Армія Inform