Історична подія за участю героїв-козаків відбулася 4, 5 лютого 1919 року біля залізничного мосту через річку Трубіж. Тоді близько трьох сотень хоробрих захисників Вітчизни – молодих чоловіків та навіть юнаків – добровільно відгукнулися на заклик Української держави зупинити московсько-більшовицького агресора на підступах до Києва. Подолавши шлях засніженими полями, лісами й болотами, прибули вони до Трубежа та зайняли оборону на правому березі річки. Командував об’єднаним козацьким загоном сотник Вороньківської козацької сотні Іван Черпак. Це був молодий, але досвідчений у військовій справі командир (учасник Першої світової війни, потомствений козак).

Вступивши у бій козаки через невелику їх кількість, брак зброї та набоїв, не мали можливості розгромити більш численного й добре озброєного ворога. Проте зробили, щоб його зупинити, все, що змогли: зруйнували на лівому березі Трубежа декілька десятків метрів залізничної колії, познімали зі шпал рейки, та поскидали їх з насипу. Цим завадили ворожим бронепотягам, що везли сформоване Москвою «правітєльство савєцкой України» безперешкодно прорватися до Києва. Ціль московитів була одна – раптово захопити місто й державні установи УНР, заарештувати або знищити очільників Директорії.

Після того, як ворожі потяги зупинилися перед мостом, українці з чотирьох кулеметів та гвинтівок почали обстрілювати більшовиків, які вибралися з вагонів, щоб полагодити колію. Оскаженілі більшовики відкрили по козаках шалений гарматний вогонь. Багатьох наших українських героїв було вбито або тяжко поранено. Але хоробрі козаки, не сподіваючись ні від кого жодної допомоги, незважаючи на холод, голод і рани, не відступили. Ніхто самовільно не залишив поля бою. Своєю самопожертвою вони зірвали плани ворогів на швидку перемогу. Третьої ночі вцілілі й поранені козаки організовано відступили. Тих убитих побратимів, яких вони не змогли забрати, знавіснілі й розлючені більшовики поскидали у води Трубежа. На дні цієї річки ще й донині покояться кістки багатьох десятків наших героїв.