Служба Україні. Гандзюк Яків Григорович - генерал УНР(21.03.1873 -09.02.1918). Уродженець Подільської губернії, пройшов три війни,двічі Георгіївській кавалер, котрі відбулись ще на початку минулого століття, був генерал-майором, командував 1-м Українським корпусом військ Центральної Ради. Після проголошення Центральною Радою державності України, єдиною, по суті, боєздатною силою УНР, що могла захистити її, був лише цей корпус, який після українізації назвали Першим Українським.

Під командуванням Гандзюка частини І-го Корпусу затримували більшовицький наступ на Київ з півдня. Два полки І-ї дивізії міцно тримали в своїх руках Шепетівку, Рівне та Здолбунів, ІІ-дивізія цього корпусу, спираючись на залізницю Жмеринка-Козятин, роззброїла цілий гвардійській корпус у складі двох дивізій піхото та дивізії кінноти, що був під командуванням відомої більшовички Бош. Цей корпус прямував через Жмеринку на Київ.

8 лютого 1918 року, після 5-денної облоги Києва, червоні війська Муравйова увійшли до міста. Коли Гандзюк, дізнавшись про наближення до Києва зі сходу більшовицьких військ Муравйова, 9 лютого виїхав із штабу корпусу в Білій Церкві, щоб організувати оборону столиці, він навіть не припускав, що урядові заклади  в паніці вже втекли звідти. У результаті його автомобіль, в якому також їхали начальник штабу генерал Сафонов і ад’ютант, полковник Гаєвський, біля міста став легкою здобиччю матроської застави. На особисту пропозицію М. Муравйова перейти до більшовиків Гандзюк, як і його колеги по службі, відповів відмовою. За спогадами О. Гаєвського, генерал відповів:«Ви помилилися, бо ми українці. І нам зрозумілі причини, що змусили вас воювати з нами».

Після цього українських офіцерів доставили до будівлі Олексіївського інженерного училища(сьогодні – Київській військовий ліцей ім. Івана Богуна), де вони були розстріляні. Генерала Гандзюка по-звірячому добивали: на його тілі пізніше нарахували 12 ран, нанесених багнетом. Зумівши врятуватись та будучи пораненим, О. Гаєвський пізніше, у своїх спогадах, опише ту подію так: «…генерал Гандзюк звернувся до своїх товаришів: „Благати про пощаду цих мерзотників принизливо для нас. Єдине побажання усім нам — помремо героями!“. Генерал попрощався з кожним, розцілувався: „Як командувач українського корпусу, виходжу на розстріл першим!“.

Влітку 1918 року дружина страченого генерала Гандзюка з допомогою О. Т. Гаєвського розшукала й упізнала тіло свого чоловіка в одній з братських могил, що на Солом'янській площі. За активної участі гетьмана Павла Скоропадського генерал був перепохований з військовими почестями на території Свято-Михайлівського Видубицького монастиря.  На могилі був встановлений дубовий хрест з написом: «Генерал-майор Яков Гандзюк. 1873-1918.Зверски убит большевиками». В 1920-х роках хрест був знищений, а могила зрівняна із землею. Після 1991 року надгробок був відновлений за сприяння нащадків генерала із США (Каліфорнія), історика-краєзнавця Людмили Проценко та киянки Антоніни Арсентьєвої.

Пам’ятаємо полеглих за волю і незалежність України!